Д. П. Пауков

Одна точка зору на виникнення української мови

Українська мова - одна з схiднослов'янських мов. Вона розповсюджена головним чином на територiї України, а також у сумiжних областях Бiлорусiї та Росiї, на Кубанi, Далекому Сходi, в Канадi, США, Аргентинi, Австралiї та iн. Загальна кiлькiсть людей, що розмовляють українською мовою, бiля п'ятдесяти мiльйонiв.

За лексичним розмаїттям, виразовими й словотворчими можливостями вона є однiєю з найбагатших, а за фонетико-орфоепiчними властивостями - однiєю з наймилозвучнiших мов свiту. Милозвучнiсть української мови створюється особливостями її звукової системи, сполучуванням i позицiйним розташуванням фонем.

Француз П'єр Шевальє в книзi "Iсторiя вiйни козакiв проти Польщi" (1663 р. Париж) писав "Українська мова - дуже нiжна й сповнена пестливих висловiв та надзвичайно тонких зворотiв".

Нацiональна мова не з'являється вiдразу. Її становлення триває сотнi й тисячi рокiв. Численнi поколiння формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, поповнюють власним життєвим досвiдом, пристосовують до свого менталiтету, до природного оточення, до мiнливих умов життя. Мова - продукт тривалого iсторичного розвитку народу.

Навряд чи коли-небудь ми дiзнаємося, яке саме плем'я почало поширювати свою мову, яку пiзнiше назвуть слов'янською, об'єднуючи навколишнi спорiдненi й неспорiдненi племена. Можемо лише гадати, хто утверджував, поширював, якщо не слов'янську взагалi, то українську мову (незалежно вiд того, як вона на той час називалася) Це могла бути якась доскiфська спiльнота, чи об'єднання анейських племен, очолюване князем Божем, якого 375 року полонили i стратили готи, може, й держава, що iснувала на територiї України, яку згадував арабський лiтописець Аль-Масудi: "З-помiж цих народiв один за давнiх часiв мав владу, князь його звався Маджак, а сам народ - валiна (волиняни). Цьому народовi за давнiх часiв корилися всi iншi слов'янськi народи, бо влада була його, а iншi князi його слухалися".

Коли ж постала вiдома українська держава Київська Русь, то вона переважно об'єднувала племена чи союзи племен, якi вже говорили слов'янською мовою. До того ж ця держава в межах сучасної України проiснувала порiвняно недовго: щойно Володимир Великий наприкiнцi Х столiття зiбрав докупи всi так званi руськi землi, як уже в першiй половинi Хiii столiття незабаром пiсля смертi Володимира Мономаха вона розпалася на ряд князiвств, а в 1240 роцi була розгромлена монголо-татарами. Пiсля цього аж до нашого часу, практично, не було держави, яка б поширювала й утверджувала українську мову на всiй територiї України.

Україна близько 700 рокiв була розчленована мiж рiзними державами. i все-таки на початку ХХ столiття, як констатував Михайло Грушевський у своїй "iсторiї України-Русi" (том i), українською мовою розмовляло понад 40 мiльйонiв людей. Вже бiльше 10 рокiв iснує незалежна Україна та в червнi 1996 року українську мову визнано державною i тепер на сторожi українського слова стала Конституцiя України.

На сьогоднi вченi свiту довели, що арiї (або ще їх називали орiї, лелеги, пелаги та iн.) первiсно жили на берегах Днiпра та Днiстра 6-8 тисячолiть тому, створили на цих землях високу культуру, яку вченi умовно назвали трипiльською. Пiзнiше арiї разсилилися по Європi та Азiї. В "iсторiї iндiї" записано, що 5 тисяч рокiв тому до iндiї прибули племена, якi говорили мовою санскрит. Як свiдчить видатнiй канадський вченiй, українець за походженням, Лев Силенко, санскритська мова налiчує кiлька тисяч слiв, спорiднених з сучасною українською мовою. Наприклад, санскритське слово "нара" перекладається на українську як "наречена", "iд" - "їда", "грамата" - "громада", "акчi" - "очi", "калюша" - "калюжа", "тата" - "тато", "сiк" - "сiк". Мовою санскрит написана найдревнiша на планетi книга "Веди", назва якої вгадується без перекладу. Так, це вiдомостi, знання. Цю дивовижну неймовiрну схожiсть слiв у мовах, якi на великiй вiдстанi одна вiд одної географiчно й iсторично, можна пояснити лише одним - мови цi мають спiльний арiйський корiнь.

Справдi, для того, щоб зазначенi спорiдненi слова змогли опинитися в обох мовах, вони повиннi були ввiйти в широкий ужиток задовго до розлучення, яке вiдбулось в наслiдок переселення частини арiїв до iндiї. А це означає, що словам не менше 5 тисяч рокiв, вони древнiшi за єгипетськи пiрамiди та Велику китайську стiну.

По-рiзному склалися долi цих мов. Одна - санскритська - давно витiснена iз широкого вжитку пiзнiшими мовами, i вона стала "мертвою", нерозмовною, подiбно до латинi, яку пiсля "змертвiння" пiдiбрали медики для своїх суто професiйних потреб. Друга - українська - зберегла i вiдстояла себе у боротьбi з сусiднiми мовними агресорами. Але загроза не минула! Не можна допустити, щоб українська мова повторила долю своїх сестер: санскриту й латинi. Без мови згине Україна...

Багато ще таїн зберiгає також Софiйський собор у Києвi. Одна з них - незрозумiла азбука, залишена на стiнах Софiї. Деякi вченi вважають її докирилiвською, тобто такою, що нею писались давньоруськi тексти до введення кирилицi. Можливо, саме тiєю азбукою i були "руськi письмена", з якими ознайомив Кирила якийсь русин у мiстi Корсунi (Херсонес, тепер - Севастополь). Про цi письмена йдеться в "Житiї" Кирила. Згадка про "руськi письмена" пiдтверджує наявнiсть на Русi власної писемностi, що iснувала, мабуть, задовго до часiв Кирила. Деякi вченi вважають "Велесову книгу", що описує буття українського народу в дохристиянськi часи, пiдробкою, iншi - безцiнною лiтературно-iсторичною пам'яткою V-IX столiть нашої доби. Але ж генiальний давньоруський твiр "Слово про iгорiв похiд" теж спочатку вважали пiдробкою. А нинi iндiйськi вченi, працюючи над перекладом цього твору, з подивом i захопленням вiдзначають, як багато слiв у ньому, що близькi не тiльки до санскриту, а й до сучасних iндiйських мов. Ось яка вона, безмежна в просторi i часi, невмируща сила слова наших предкiв!

В 1798 роцi "Енеїда" I.Котляревського поклала початок народної української мови, яку також розвивали I. Квiтка-Основ"яненко, П. Гулак-Артемовський, Е. Гребiнка. Але основоположником нової української лiтературної мови є Тарас Шевченко. Саме вiн в своїй творчостi пiдняв українську мову до рiвня найрозвиненiших мов свiту. Вiн утвердив українську лiтературну мову як знаряддя всебiчного розвитку, культурного пiднесення й освiти українського народу. Мова Т.Шевченка стала джерелом лексичного, граматичного i фонетичного нормування й вiдiграла об'єднувальну роль у створеннi української лiтературної мови на загальнонацiональнiй основi, бо стала зразком лiтературної мови для всiх українських земель.

Напевне, усвiдомлюючи слово, як найбiльш довговiчне творiння людства, як оберiг вiд рабської долi, Тарас Шевченко записав: "Возвеличу малих отих рабiв нiмих! Я на сторожi коло їх поставлю слово". Батьку Тарасе! Багато ще не сповнено iз твого заповiту. Порвали ми кайдани духовнi, та, очманiлi вiд свободи, вскочили в iншi - матерiальнi, хитро замаскованi нашими поводирями. Але слово, що поставив ти на сторожi українського народу, ми не згубили, тому що без рiдної мови немає iнтелектуальної нацiї. I все це залежить вiд нас. I все це - доля України...


за матерiалами української преси
доповiдь зроблено на конференцiї "Проблеми бiлiнгвiзму у Донбасi"
Донецьк, ДонНТУ, 2002

© 2003 Дмитро Пауков
email: paukoff@fromru.com




Rambler's Top100